ВІ́ДГОЛОС, у, ч., рідко. Те саме, що ві́дгомін. Скоро у тиші нічній зітхне мати, або я ворухнусь — усе те, кожен одголос наче побуджає, наче додає тузі сили — і тужить вона знову (Вовчок, І, 1955, 222); Знов гори розгомонілись страшними голосами і відголосами громів (Фр., VIII, 1952, 138); Про турбаївське повстання Данько чув ще і вдома, в Криничках, але там його відголоси жевріли більше в піснях про Мар’янушу (Гончар, Таврія.., 1957, 131).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 570.