ВІ́ДГОМІН, мону, ч. 1. Відбиття звуку; луна. Нігде ні одклику, ні одгомону, — тільки собаки завалували на селі (Мирний, II, 1954, 221); Ревнули гори п’ятикратним відгомоном від вистрілу (Фр., III, 1950, 11); * У порівн. Тихо, як відгомін, долітають слова партизанської пісні (Мик., І, 1957, 284); // чого. Звук, послаблений віддаллю. Відгомін луни пішов аж до самого Дніпра (Панч, II, 1956, 512).
2. перен. Невиразний слід, неясна вказівка на щось; відбиття чого-небудь. Певним відгомоном давнини є й згадування в старих колядках та щедрівках Прикарпаття "князя" і "княгині" (Нар. тв. та етн., 4, 1958, 119);
* У порівн. Устами стиха шепотіла якісь слова, мов відгомін тих дум, що бурхали в душі (Фр., XIII, 1954, 53); // Розмови, перекази про якусь подію. Відгомін про цю страхітливу розправу над Оксаною швидко рознісся по селах Переяславщини (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 94).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 571.