ВІДГРІБА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок., ВІДГРЕБТИ́СЯ, бу́ся, бе́шся; мин. ч. відгрі́бся, гребла́ся, ло́ся; мн. відгребли́ся; док. 1. Відкидати що-небудь (землю, сніг тощо) від себе лопатою, граблями, руками й т. ін.; звільнятися від землі, снігу тещо. Землею в окопі його привалило… Одгрібся. Отямився (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 19); * Образно. — Якесь лихо з самого малку мене [Чіпку] окривало, — з самого малку воно вчепилося за мене, ніяк я від нього ні одіб’юся, ні одгребуся! (Мирний, II, 1954, 286).
2. від чого, розм. Гребучи гвинтами, веслами тощо, відпливати, віддалятися. Та даремне силкувалися вони [мореплавці] од острова одгребтися: супутній вітер не давав їм вийти з затоки в море (Боккаччо, Декамерон, перекл. Лукаша, 1964, 308).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 573.