ВІДДЗВО́НЮВАТИ, юю, юєш, недок., ВІДДЗВОНИ́ТИ, оню́, о́ниш, док. 1. тільки док. Закінчити дзвонити. Уже й "достойно" оддзвонили, Уже додому люде йдуть, —-не йде Настусенька, не чуть (Шевч., II, 1953, 175); Вже віддзвонили дзвони по церквах (Смолич, Мир.., 1958, 401); * Образно. Нарешті, коли серце своє оддзвонило, я чую противний запах кислого молока од руки панни Анелі і брязкіт ключів при її боці (Коцюб., II, 1955, 257).
2. Відбиватися (луною). Вони з книжками йдуть до школи тої, де вчився й він, і чутно їхній спів, що у садах віддзвонює луною… (Сос., Зел. світ, 1949, 33).
◊ Віддзво́нювати (віддзвони́ти) годи́ни (склянки́) — ритмічними ударами вказувати час. Віддзвонюють склянки у далекім порту, і виходять в незнані моря кораблі перед сходом цього золотого світанку (Уп., Вірші.., 1957, 10).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 578.