ВІДДИ́ХАТИ див. віддиха́ти.
ВІДДИХА́ТИ, а́ю, а́єш, рідко ВІДДИ́ХУВАТИ, ую, уєш, недок., ВІДДИ́ХАТИ, відди́хаю, відди́хаєш і відди́шу, відди́шеш і ВІДДИХНУ́ТИ, ВІДІТХНУ́ТИ, ну́, не́ш, док. 1. Те саме, що віддиха́тися 1. Далі утер [Пархім] сльози, став віддихати, бо дух йому захвачує (Кв.-Осн., II, 1956, 477); Коли Юра кінчає,.. він теж починає розповідати. Затинаючись, захлинаючись, ледве віддихуючи від хвилювання (Смолич, II, 1958, 51); — Потривайте, ось я оддишу! (Н.-Лев., III, 1956, 129); Відітхнувши, він почав звільна.. розв’язувати пакети (Фр., VII, 1951, 83).
2. рідко. Те саме, що ди́хати 1. Целя стала коло.. вікна і віддихала холодним, бурею освіженим повітрям (Фр., II, 1950, 322); Важко віддихуючи, опустивши натруджені руки,.. сиділа на лаві ключниця (Скл., Святослав, 1959, 79); Вихилявсь [Мемет] у двері, щоб одітхнути вогким холодком [з моря] (Коцюб., І, 1955, 389).
3. тільки відітхну́ти, рідко. Зітхнути після нервового напруження. — Тьху! пек тобі! цур!.. — одітхнув він врешті, — як налякало! — І пішов далі (Коцюб., І, 1955, 340); Коли я, нарешті, опинився серед інтернаціональної маси червоноармійців, я ніби глибоко і вільно відітхнув (Ірчан, І, 1958, 310).
4. розм. Те саме, що відпочива́ти. Прийшла до неї Олена Кубраківська, перетанцювавши, та й сіла біля неї віддихати (Кв.-Осн., II, 1956, 33); Побачила [Муха] Бджолу близенько, "Добридень! — каже їй, — Оддиш хоч трохи, моя ненько. Сідай оттут мерщій" (Гл., Вибр., 1957, 104); — Я мушу спічнути [спочити], відітхнути (Коб., III, 1956, 325); Вже добігши до галявини, Сахно спинилася віддихнути (Смолич, І, 1958, 79).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 580.