ВІДМІ́ННИК, а, ч. 1. Учень, який вчиться на "відмінно". Діти в мене хороші, не жаліюсь, обоє відмінники, обоє роботящі (Шиян, Гроза.., 1956, 685).
2. чого. Звання, яке надається тому, хто дуже добре працює, сумлінно виконує свої обов’язки. Учитель-відмінник; // Той, кому надано це звання. Солод.. міг би стати відмінником бойової підготовки (Руд., Вітер.., 1958, 88); Відмінник народної освіти.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 606.