ВІДМІЧА́ТИ, а́ю, а́єш, рідко ВІДМІ́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., ВІДМІ́ТИТИ, і́чу, і́тиш, док., перех. 1. Ставити мітку, позначку на чомусь.
2. перен. Те саме, що відзнача́ти 2. Гриць навіть одмічує його, як розумного чоловіка (Мирний, III, 1954, 250); Письменник повинен усе відмічати, в його творах не повинно бути нічого неправдивого (Іст. укр. літ., І, 1954, 613); По правді кажучи, слід відмітити, що Григорій Сидорович, стрівши невістку, злякався ще дужче, ніж колись за такої ж зустрічі з власною дружиною (Ю. Янов., 11, 1954, 113).
3. Записувати, реєструвати кого-, що-небудь (про присутність, прибуття і т. ін.). Секретар сільради.. щось відмічав у продподаткових списках (Головко, II, 1957, 54); Іван поклав картку на місце, щоб табельниці її одмітили, потім зайшов у цех (Кучер, Трудна любов, 1960, 393)
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 607.