ВІДПИРА́ТИ 1, а́ю, а́єш, недок., ВІДПЕ́РТИ, відіпру́, відіпре́ш, док., перех., розм. 1. рідко. Те саме, що відмика́ти 1. — Оддай коня, бо піду з дрючком одпирати хлів, — гукав Карпо (Н.-Лев., II, 1956, 375); Оце опудало погане Латинів город одіпре (Котл., І, 1952, 268); Нічліг тільки що одперли (Тесл., Вибр., 1950, 46).
2. Силою змушувати відступити назад; відтискувати. — Як же її [татарву] геть уже відперли на низ,.. — живуть собі наші козаки та наживаються (Мирний, І, 1954, 183); // Протидіяти натискові. Хмари снігу.. розпинали широкі свої крила, відпирали напір дикого вихру (Коб., І, 1956, 552); * Образно. Смерти не одперти (Номис, 1864, № 8240).
3. тільки док., фам. Віднести щось важке, напружуючись. Відпер у млин мішок жита (Сл. Гр.).
ВІДПИРА́ТИ 2, а́ю, а́єш, недок., ВІДІПРА́ТИ, відперу́, відпе́реш; мин. ч. відіпра́в, ла, ло; док., перех. Перучи, відмивати бруд з одягу, білизни тощо. — Цієї весни куряна буря ішла якась масляниста.. Так, було, насіче за день, що потім не відмиєшся, одягу не відпереш — хоч повикидай (Гончар, Тронка, 1963, 280); // Перучи, робити чистою білизну тощо.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 617.