ВІДПИХА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВІДІПХНУ́ТИ і рідко ВІДПИХНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., перех. 1. Пхаючи когось або щось, відсувати, відстороняти від кого-, чого-небудь. Настя кидається до Марусі обороняти. Татарин одпихає її (Н.-Лев., II, 1956, 434); Юрський обминав студентів, декого відпихав (Ле, Міжгір’я, 1953, 384); — Брешеш! — крикнув Денис, відіпхнувши хлопця від себе (Кв.-Осн., II, 1956, 419); Коли колода виринула перед ним, він відіпхнув її з нелюдською силою (Галан, Гори.., 1956, 14).
2. перен., розм. Відштовхувати, віддаляти когось від себе байдужістю або поганим ставленням, вчинком і т. ін. Ольга ідеальна товаришка, з тих, що не лізуть силоміць у душу і що не відпихають холодом (Л. Укр., V, 1956, 340); І як було [Оксані] не повірити, як зректися надзвичайного щастя, відіпхнути Олексія, не слухати його речей солодких? (Л. Янов., І, 1959, 35).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 618.