ВІДТО́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., ВІДТОЧИ́ТИ, очу́, о́чиш, док., перех. 1. Точінням робити що-небудь дуже гострим або гладким. Хто з дружинників прибирав у човнах, хто порався біля вітрил, хто лагодив зброю — чистив щит, гострив спис, одточував меч (Скл., Святослав, 1959, 336); Ти молотом твориш, а я — олівцем, деталь ти відточуєш, я — свій рядок, і в темпі єдиному злився наш крок (Сос., І, 1957, 448);
* Образно. В цареградському вигнанні терпляче відточував [Врангель] свій мстивий клинок, очікуючи слушного часу (Гончар, Таврія.., 1957, 491).
2. перен. Робити що-небудь дуже досконалим, доводити до високої майстерності; відшліфовувати. Користуючись народними образами, порівняннями, метафорами тощо, він [Т. Шевченко] удосконалював їх, відшліфовував, відточував (Мовозн., VII, 1949, 32); Ці спостереження допомагають йому у його власних шуканнях, він відточує своє мистецтво (Мартич, Повість про нар. артиста, 1954, 89); Віками трудовий народ складав і відточував мудрі прислів’я (Рад. Укр., 9.VIІ 1957, 3).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 651.