ВІДЧАЙДУ́Х, а, ч., розм. Про дуже хоробру, сміливу людину; протилежне боягуз. Дув [Іван] у відчаї.. Пустився, як керманич у люту повінь Черемоша без керма, без надії на який-небудь порятунок. Пустився, як той відчайдух Юра не раз пускався (Круш., Буденний хліб.., 1960, 224); Вона ["маленька господиня"] хотіла б побачити, як Нора і Юра з’їжджають з гори. Адже про це в домівці чуда оповідають.. Ми справді вибралися нишком обидві, щоб підглянути тих одчайдухів (Вільде, Троянди. .,1961, 13).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 659.