ВІДЧАЙДУ́ШНО. Присл. до відчайду́шний. — Браток, — гукнув [Барабаш] весело й якось одчайдушна, — дай промчу раз — розімнуся після лікарні… (Сміл., Зустрічі, 1936, 8); Цієї смерті Філька не хотів, тому так одчайдушно закричав він, намагаючись зупинити, повернути назад, врятувати хорошу .людину від загибелі (Шиян, Баланда, 1957, 111); Одчайдушно бився [Рубанюк], аж поки не впав знесилений на холодну землю (Цюпа, Назустріч.., 1958, 57).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 659.