ВІДЧА́ХНУТИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до відчахну́ти. Все Верижине обличчя було в шрамах, брова розсічена, одне вухо розірване, друге й зовсім відчахнуте (Панч, III, 1956, 7); Майже десяток років одірваний [Клименко] від родини, як стебло, відчахнуте від кореня, який живив його дитинство… (Ле, В снопі.., 1960, 54); // у знач. прикм. Звисає одчахнута гілка з зеленим, не зів’ялим листям і соковитими плодами (Шиян, Баланда, 1957, 249).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 659.