ВІДІГРІВА́ТИ, ВІДГРІБА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВІДІГРІ́ТИ, і́ю, і́єш, док., перех. 1. Повертати тепло тому, хто (що) захолов, замерз; зігрівати. Вкусив [Морозенко] бідного [Андрійка] за пальчик,.. [мати] давай хукати, одігрівати, а хлоп’я ще дужче займається… (Мирний, IV, 1955, 286); Данько, притулившись до теплого комина і відігріваючи закляклі руки, стежив, як радісно шапарює [господарює] по хаті Вутанька (Гончар, II, 1959, 140).
2. також чим, перен. Ласкою, любов’ю і т. ін. заспокоювати, утішати. — Я тебе люблю й твою жінку люблю.. Ви мене привітали, як рідні,.. мою душу одігріли… (Мирний, II, 1954, 172); Не стримався я, обійняв Мотрю. — Спасибі, — кажу, — що добрим словом серце мені відігріла (Мур., Бук. повість, 1959, 161).
◊ Відігріва́ти (відігрі́ти) змію́ бі́ля (ко́ло) [свого́] се́рця — піклуватися, виявляти добрі почуття до людини, яка потім віддячує злом. — А що, одігріли змію біля свого серця! — гукали перші неймовірці (Мирний, IV, 1955, 254).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 586.