ВІ́НЧАНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до вінча́ти 1, 2, 4, 5. Вінчані мережаними карнизами колони.. вражали око (Юхвід, Оля, 1959, 222); [Сінон:] Понад Стіксом каламутним, понад Летою важкою Ходять лаврами вінчані тіні (Л. Укр., II, 1951, 318); [Старшина:] Та що ти мені з Параскою лізеш у вічі? Хіба я з нею вінчаний, чи як? (К.-Карий, І, 1960, 39); // у знач. прикм. Серед неправди і лукавства Царюють вінчані кати (Черн., Поезії, 1959, 116).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 678.