ВІ́РУЮЧИЙ, а, е. Дієпр. акт. теп. н. до ві́рувати. Свято відбувається в найбільшім супокої, на який здатна розварена південним сонцем віруюча людина (Ле, Міжгір’я, 1953, 69); // у знач. ім. ві́руючий, чого, ч.; ві́руюча, чої, ж. Людина, що визнає існування бога; релігійна людина. Віруючих було більш і, зібравшись цілою низкою, пішли вони дивитися на чудо, що з’явилося на замчищі (Мирний, І, 1954, 252); Система науково-атеїстичної пропаганди передбачає певне використання всіх інших засобів, методів і форм ідейного впливу на віруючих (Ком. Укр., 1, 1963, 59).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 682.