ВІРШУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок. 1. перех. і неперех. Складати, писати вірші. Не для людей, тієї слави Мережані та кучеряві Оці вірші віршую я. Для себе, братія моя! (Шевч., II, 1953, 112); Віршую потроху — і легко так жить (Рильський, Урожай, 1950, 117).
2. перех., перен., рідко. Те саме, що декламува́ти. А через годину дядько вже сидить на ганку і віршує Міцкевича (Коцюб., І, 1955, 466).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 683.