ВІСТУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., уроч. 1. перех. і неперех. Давати вісті; сповіщати. Сотні разів спалахували вогні салютів над Москвою, вістуючи про нові і нові перемоги радянської зброї (Бажан, Наша.. Москва, 1951, 76); Пастух Сава взивав [звертався] до зборів: — Я давно вістував, що то за голова в нас… (Горд., Дівчина.., 1954, 281).
2. перех., рідко. Те саме, що віщува́ти 1. [Фауст:] То дзвонів гук; чи не вістує він День великодній змученому світу? (Гете, Фауст, перекл. Лукаша, 1955, 31).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 685.