ВІТРИ́ТИ, рю́, ри́ш, недок., перех., діал. 1. також без додатка. Винюхувати щось у повітрі (про собак тощо). Піднімаючи від часу до часу морду вгору, — вітрила [собака] щось нюхом у повітрі і вила (Коб., II, 1956, 209); Івана швидко заховали в пивницю, а чорти заходять і почали вітрити (Калин, Закарп. казки, 1955, 91).
2. перен. Вивідувати щось. В поліції рух неспокійний!.. се знайшли у шевця каламар І вітрять дух революційний (Фр., XI, 1952, 395).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 688.