ВІ́ХА, її, ж. 1. Тичина, жердина, гілка (часто з віхтем на кінці), якою вказують дорогу, позначають межі ділянки тощо. [Дранко:] Скликайте людей на гвалт! [Кукса:] А ви візьміть віху та махайте! (Кроп., І, 1958, 210); Обираючи собі місце для хутора, Верига обтикав віхами урочище понад річкою (Панч, III, 1956, 20).
2. перен. Те, що становить етап у розвитку кого-, чого-небудь. Жовтнева революція для всіх народів віха (Тич., Комунізму далі.., 1961, 54); У своїх безсмертних творах він [В. І. Ленін] розробив план побудови соціалізму в СРСР і намітив основні віхи створення комуністичного суспільства (Рад. Укр., 23.IV 1959, 2); Завоювання нами космосу — це чудова віха в розвитку людства (Літ. газ., 18.IV 1961, 1).
ВІ́ХА, и, ж. (Cicuta Z.). Отруйна рослина родини зонтичних, що росте на болотах. Віха отруйна, або цикута, — болотна рослина, особливо небезпечна для всіх травоїдних тварин напровесні (Колг. енц., II, 1956, 218).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 690.