ГЕТЬМА́НЕЦЬ, нця, ч., іст.
1. Житель гетьманщини (у 1 знач.). Хто з гетьманців не знає Красногорки?! Хто не знає «Мекки», куди збиралось з цілого повіту панство, як на Магометову могилу бусурмани з цілого світу?.. (Мирний, І, 1954, 106).
2. Той, хто служив у контрреволюційному війську «гетьмана» Скоропадського. Схопили і його вночі в потайнім місці гетьманці, передали німцям (Крот., Сини.., 1948, 24); Тільки жалюгідні рештки недобитих гетьманців, не тямлячи себе від страху, мчали крізь сніги на Київ (Скл., Легенд. начдив, 1957, 56).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 58.