ГЛУЗУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., з кого-чого, над ким-чим і без додатка. Уїдливо насміхатися; висміювати когось або щось. — Жартуй, да не глузуй із бідних парубків (Греб., І, 1957, 54); Хай сміються з нас, глузують — Нам байдуже, Бо замовкнуть, як почують Слово дуже .(Рильський, І, 1956, 22); Не порина та й не порина [Явдоха], та ще й глузує над усіма (Кв.— Осн., II, 1956, 183); — Над Шмалієнком Цимбал завжди глузує (Багмут, Служу Рад. Союзу, 1950, 20); [Xаритон:] Дід Кирило кажуть, що відьми розплодилися, а Роман глузує! (Кроп., II, 1958, 12); [Вітровий:] Трудоднів багато, за це треба прославити Романюка. [Батура:] Ти глузуєш чи правду говориш? (Корн., II, 1955, 220); * У порівн. Жінка подивилась на мене. Її очі сміялись, наче глузували з мого запитання (Досв.. Вибр., 1959, 416).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 87.