ГЛУ́ПО, рідко. Присл. до глу́пий. — А ти по яку зломану [зламану] голову сюди приходиш? — Ого! По зломану голову? — глупо всміхаючись, цідив Цвях (Фр., VII, 1951, 32); // у знач. присудк.сл. — Наївно й непереконливо! — знову вискочив на середину кімнати Мечик. — Смішно і просто глупо! (Донч., V, 1957, 370).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 88.