ГОЛОСИ́СТИЙ, а, е.
1. Який має сильний, дзвінкий голос (у 1, 3 знач.). Співом пташки голосистої Залунав увесь лісок (Граб., І, 1959, 321); На вулиці голосиста циганка продавала паперові троянди. «Як живі! Як живі!» — вигукувала вона (Мур., Свіже повітря.., 1962, 128); У Марини Стадник була в Кривчику.. заслужена слава голосистої співачки (Дмит., Наречена, 1959, 148).
2. Дзвінкий, гучний. В селі загаласували півні. Здавалось, сама земля задзвеніла тим голосистим кукуріканням (Збан., Переджнив’я, 1960, 105); О пів на сьому вихованців будив голосистий дзвоник (Добр., Ол. солдатики, 1961, 47).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 116.