ГОЛЯ́Р, а́, ч., заст. Перукар. Ще до сходу сонця сходилися вони до голяра Тимка щонеділі й свята, аби голитися (Стеф., І, 1949, 212); Голяр збивав йому на тімені піну.. з доброго марсельського мила і шкріб йому голову круг оселедця (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 97).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 120.