ГО́РБИТИСЯ, блюся, бишся; мн. го́рбляться; недок.
1. Вигинати спину горбом; сутулитися. Тьотя Варя, горблячись мало не до землі, почимчикувала в передню (Гончар, II, 1954, 146); Намуляв здоровенного пухиря та стер шкіру.. Через те й горбиться він і дивиться злісно (Трубл., І, 1955, 62); // Ставати сутулим. Нехай сохну я, Тато горбиться, Ти на світ поглянь, Що там робиться (Рудан., Вибр., 1956, 66).
2. Випинатися горбом, горбами. Крига на річці здригнулась, почала горбитись (Збан., Лісова красуня, 1955, 165); Хатина ж, як німа, І горбиться старий поріг (Мал., І, 1956, 104).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 126.