ГО́РДИЙ, а, е.
1. Сповнений особистої гідності, самоповаги. [Сербин:] Не поладили ми з ним іще на Січі, та й досі не змирились; ти знаєш козацьку вдачу — гордий народ! (Вас., III, 1960, 34); Гордий і волелюбний, він нагадував сокола, що, вирвавшись з тісної клітки на простір, розправляє свої потужні крила на всю широчінь (Шиян, Гроза.., 1956, 704); //Який виражає особисту гідність, самоповагу. Між усіма бурлаками визначався Микола своїм зростом, своїм рівним станом і гордим сміливим поглядом (Н.-Лев., II, 1956, 252); В гордій позі з електропилою в руці стоїть Василь Букачук (Стельмах, Над Черемошем, 1952, 139).
2. Який відчуває задоволення від чого-небудь, усвідомлення досягнутих успіхів, переваги в чому-небудь. Вона була горда, що чоловік не грає в карти, і всім хвалилась (Коцюб., II, 1955, 296); Ми, українці, горді з того, що живемо в Країні Рад (Цюпа, Україна.., 1960, 292).
3. перен. Сповнений високого смислу; піднесений. Морозом очі окує, А думи гордії розвіє, Як ту сніжину по степу! (Шевч., II, 1953, 354); Гордий, крилатий і неповторний час переживаємо ми, будівники комунізму (Рад. Укр., 1.1 1959, 1).
4. Який має про себе надмірно високу думку і зневажливо, звисока ставиться до інших; пихатий. Пани такі якісь сердиті, а горді — аж надимаються (Вовчок, І, 1955, 27); Така собі проста Докія Петрівна, з людьми не горда і з дітьми лагідна (Головко, II, 1957, 192); * Образно. Неприступний, гордий університет вдруге зачинив перед Сергієм свої високі двері (Гур., Друзі.., 1959, 27).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 126.