ГО́РДО. Присл. до го́рдий. Шевченко з убивчим сарказмом висміював тих, хто звисока називав його «мужицьким поетом», і носив цей титул гордо і достойно (Рильський, III, 1955, 405); — А оцього шрама в тебе тоді не було. І гордо мовив Петро: — Це вже — берлінський (Головко, І, 1957, 443); — У тебе, — звернулась вона до Ніни, — досить гордо прозвучало, що піонерський загін активно бореться за успішність (Донч., V, 1957, 495); 3 селянами він поводився гордо, по-панськи, говорив до них великоруською мовою для аристократичного шику (Н.-Лев., III, 1956, 367); // у знач. присудк. сл. Сьогодні я такий співучий, так гордо й радісно мені (Сос., І, 1947, 101).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 127.