ГО́РЕНЬКО, а, с. Зменш.-пестл. до го́ре. То так гіркі мої пісні, Як той бур’ян, де на безводді, В них — сум та горенько одні, Чи плач над долею, та й годі (Граб., І, 1959, 189); Он сидить на щоглі чайка, Скиглить-галасує, Б’ється крильми і страшнеє Горенько віщує (Л. Укр., IV, 1954, 96); У натовпі тиша така, аж чути було, як біля огради хрупнули заломлені руки чиїсь і тихе: «Ой, горенько!» (Головко, II, 1957, 159).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 129.