ГРОБОВИ́ЩЕ, а, с., рідко.
1. Те саме, що кла́дови́ще. Вночі .. встав, пішов на гробовище, одрив тещу, вийняв з труни (Укр.. казки, легенди.., 1957, 275); Тишею, спокоєм гробовища повіяло від цього тихого кутка (Тулуб, Людолови, І, 1957, 129).
2. Те саме, що гробни́ця. Двадцять найкращих літ життя провів [Степан Калинович] у оцій темній канцелярії, подібній до великого родинного гробовища (Фр., VI, 1951, 327); Кістяк скіф’янки частково зберігся на первісному місці, де в широкому дерев’яному гробовищі знаходились половина грудної клітки та кістки ніг (Нариси стар. іст. УРСР, 1957, 170).
3. Яма, в яку кладуть померлого. Чума з лопатою ходила, Та гробовища рила, рила, Та трупом, трупом начиняла (Шевч., II, 1953, 150).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 173.