ГРЮ́КАННЯ, я, с. Дія за знач. грю́кати і звуки, утворювані цією дією. Вона бігла й уявляла собі світло в вікнах, грюкання дверима, охання й лемент (Коцюб., І, 1955, 328); Десь тільки дальше, в центрі міста, чути було якесь ритмічне грюкання та глухий гук (Вас., II, 1959, 15); Двері з шаленим грюканням відчинилися (Баш, Вибр., 1948, 51).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 183.