ГРЮКОНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., однокр., розм. Підсил. до грю́кнути. — Пождіть трохи, хлопці, — почав був Вернидуб, а це як грюконе з шести гармат вибух — громом забив враз його голос (Стар., Облога.., 1961, 52); А п’яниця слухав, слухав, — Знов у браму грюконув (Фр., X, 1954, 395).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 184.