ГУ́БКА1, и, ж. Зменш.-пестл. до губа́1
1. Мала Целінка морщила брівки, ламала губки і з загніваним личком кричала за ним (Фр., II, 1950, 321); Клавочка хитрувато глянула на Білогруда, манірно стиснула губки і неквапом розписалась (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 41).
ГУ́БКА2, и, ж. 1. перев. мн. Найпростіші багатоклітинні безхребетні тварини, що живуть перев. у теплих морях і ведуть сидячий спосіб життя. З дна моря дістають губки і красиві черепашки (Фіз. геогр., 5, 1956, 59).
2. М’який, пористий кістяк окремих видів цих тварин, що добре вбирає вологу й використовусться для миття, витирання і т. ін. Целя .. мила лице, шию і рамена м’якою губкою (Фр., II, 1950, 289); Романовська стерла губкою написане і написала, як бажав учитель (Вільде, ІІовнол. діти, 1960, 46); * У порівн.Земля, м’яка, як губка, теплішала під ними, нагріваючись від їхніх тіл (Гончар, І, 1954, 121).
ГУ́БКА3, и, ж.
1. Плодове тіло гриба-трутовика, що виростає на стовбурах або корінні дерев і уражає їх. Здатність кореневої губки поширюватись через коріння призводить до зараження і загибелі сусідніх дерев (Шкідн. і хвор.. рослин, 1956, 428); Пеньки моїх кленів обросли губками, яблуні здичавіли, важка картина постала перед моїми очима (Ю. Янов., V, 1959, 143).
2. Висушене плодове тіло гриба-трутовика або гніт чи ганчірка, якими користуються при викрешуванні вогню. — Ой дай мені, дівчино, губки Викресати вогню до люльки (Чуб., V, 1874, 69); Дід набив її [люльку] свіжим тютюном, витягнув кремінь, варену губку, став викрешувати огонь (Шиян, Гроза.., 1956, 651).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 187.