ГУК, у, ч. Сукупність багатьох звуків різної частоти й сили. Пролетіли величезним табуном дикі гуси у плавні на ніч і виповнили повітря дивним гуком (Коцюб., І, 1955, 142); В кузні, в майстерні — гомін і гук (Гірник, Сонце.., 1958, 55); // Безладне звучання людських голосів. Гей, гук, мати, гук. Де козаки п’ють (Укр.. лір. пісні, 1958, 486); Народ зійшовсь та гук такий підняв, Мов цілину п’ять плугів орють (Греб., І, 1957, 68); // Звук людського голосу; сильний поклик. — Благословіть колядувати! — носиться її гук вподовж улиці (Мирний, III, 1954, 41); Вийди ж скоріше, о друже бажаний, Вийди на тихий мій гук (Коч., І, 1956, 464); // Сильний звук, шум, створюваний яким-небудь предметом. В селі бевкнув дзвін на гвалт і жалібно розлився його гук по полі, попід лісом (Н.-Лев., II, 1956, 195); Здалека вже чула [Бабуся-зима] гук гармат і свист самострілів (Кобр., Вибр., 1954, 183).
◊ Не гук, діал. — небагато, мало. Тут новин не гук (Фр., XI, 1952, 140).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 190.