ГУЛЯ́КА, и, ч. і ж. Той (та), що любить гуляти (у 2, З знач.). Горпина ж з молодих літ була не гуляка (Григ., Вибр., 1959, 123); Князь виявився п’яницею, гулякою, вкрай розбещеною людиною (Життя і тв. Т. Г. Шевченка, 1959, 365).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 191.