ГУРКОТА́ТИ, очу́, о́чеш і ГУРКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок.
1. Підсил. до гу́ркати. Далеко десь, неначе під землею, Грім гуркотав (Фр., X, 1954, 375); Десь підвода далека в полях гуркотить (Рильський, І, 1956, 41); Гуркочуть мотори на сивім Дніпрі, і небо в моторах гуркоче… (Сос., Близька далина, 1960, 66); В різних кінцях міста гуркотіли гармати (Сміл., Сашко, 1954, 194).
2. Видавати переливчасті звуки (про голубів, горлиць); воркувати. Ой голуб гуде, голубка гуркоче, Либонь голубонько та покинути хоче (Чуб., V, 1874, 280).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 196.