ГІРЧИ́ТИ, чу́, чи́ш, недок.
1. перех. Насичувати гіркотою. Повітря гірчить сигара (Ю. Янов., V, 1959, 33); * Образно. Гірчила душу певність, що жоден з мирославських гінців — ні до Січі, ні до царя не дійшов (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 513).
2. тільки 3 ос., неперех. Мати гіркуватий смак, віддавати гірким; // безос. — Не хочу я сигарет. Від них тільки в роті гірчить (Загреб., Європа 45, 1959, 115).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 76.