ГІРЧИ́ЦЯ, і, ж.
1. Трав’яниста олійна рослина з родини хрестоцвітих. Лиш одна кропива та гірчиця, підхопившися завчасу й пустивши глибше в землю свій веретенистий корінь, буяли та розросталися (Фр., V, 1951, 299); Біла гірчиця достигає одночасно з горохом і є для нього доброю підтримуючою культурою (Колг. Укр., 2, 1957, 15).
2. Приправа до страви. — З чим ти любиш ковбаси: з гірчицею чи з часником? (Коцюб., II, 1955, 360); Найбільш поширеною приправою до м’ясних страв є гірчиця (Укр. страви, 1957, 156).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 76.