ДЕКЛАМА́ЦІЯ, ї, ж.
1. Мистецтво виразного читання літературних творів, зокрема віршів; // Те саме, що декламув́ання. Муне-Сюллі декламував Отелло в той час, як сьому маврові було зовсім не до декламації (Л. Укр., V, 1956, 290); Поет уклонився на знак, що декламація скінчена (Фр., VIII, 1952, 128); Малеча більше в масових номерах виступала — в колективній декламації (Ів., Таємниця, 1959, 37).
2. перен. Манера говорити штучно піднесено; пишномовні слова, промови. Треба дивитися правді у вічі і гнати від себе фразу і декламацію (Ленін, 27, 1951, 157); [Монтаньяр:] Сі декламації, мій пане, зайві, трагедія класична вийшла з моди (Л.Укр., II, 1951, 176); Не можна байдуже спостерігати становище, яке створилося в американській зоні, де під серпанками лицемірної декламації про демократію дозволяється існування розбійницьких гнізд (Рад. Укр., 1. III 1946, 2).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 234.