ДЕРЖА́ВЕЦЬ, вця, ч., заст.
1. Володар (що має права монарха). [Орися:] Правом батька, силою державця чи владою рабовладільця [рабовласника] ви користуєтесь, що проганяєте мене? (Кроп., III, 1959, 86); Не може бути у однім краю два державці (Фр., XVI, 1955, 18); // перен., розм. Член уряду, державний діяч. Кожне бачить, що радянська держава не хоче зла людям, а тільки добра, бо самі люди державців обирали,.. кохають і шанують їх (Ю. Янов., І, 1958, 570).
2. Той, хто користувався ранговими землями. Існував термін «державці», який відбивав тимчасовий характер користування.. ранговими землями представниками козацької старшини (Іст. УРСР, І, 1953, 272); — Нема гірших панів від тих клятих державців та шляхти (Тулуб, Людолови, І, 1957, 359); // Великий землевласник; поміщик. Козацька старшина за коронного гетьмана, за старост, за державців.. руку тягла (Сл. Гр.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 248.