ДЗВО́НИК1, а, ч. Те саме, що дзвіно́к. Чути кроки і срібний дзвін ручного дзвоника (Коч., III, 1956, 16); * Образно. Жайворонок то підлітав вище й зникав у блакиті, то спускався й розсипав дзвоники над самою головою (Ю. Янов., II, 1954, 141).
ДЗВО́НИК2 див. дзво́ники.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 265.