ДИВИНА́1, и́, ж., розм. Те саме, що ди́во. [Карпо:] Одне скажу. Дивина у світі коїться, ще й яка дивина! (Кроп., II, 1958, 120); У наші часи не дивина, що сільська дівчина стає артисткою (Чаб., Шляхами.., 1961, 16).
ДИВИНА́2, и́, ж. Дворічна висока трав’яниста рослина з ясно-жовтими квітками, відвар яких використовується в медицині. До ріллі припадали теплими грудьми пташки, а вітер гойдав дивину і волошки (Коцюб., II, 1955, 375); У всіх квітів високі стебельця.. Та найвищі від усіх — дивина й петрів батіг (Донч., III, 1956, 74).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 270.