ДИКУ́Н, а́, ч.
1. Людина з племені, яке перебуває на рівні первісної культури. Лише дикуни.. могли видумати подібний танець (Фр., VI, 1951, 230); Світ колись для дикуна Був обмежений рікою Чи горою, а чи пралісом (Рильський, І, 1956, 151); * У порівн.Ольга все те [їжу] похапала, як дикун по довгім голоді (Кач., II, 1958, 73); // перен., зневажл. Про грубу, некультурну людину. Та раптом з Берліна дикі орди налетіли, Україну вбить хотіли й нашу мову солов’їну — дикуни з Берліна (Тич., II, 1957, 177); — З цієї краси треба різати богинь і героїв, але цю красу нищить на вогні поміщик-дикун Коростишев. Він з мармуру випалює вапно! (Стельмах, Кров людська.., 1,1957, 55).
2. перен., розм. Відлюдна, сором’язлива людина. На мене, маленького дикуна, справило все це [князівські будинки, парк, ставок] надзвичайне враження (Вас., Незібр. тв., 1941, 160).
3. рідко. Про дику рослину. Не так давно з Тянь-Шаньських гір на Україну переселився дикун кок-сагиз (Рад. Укр.,4.ІХ 1949,1); Стіною дому пнеться весело-гарячий дикун виноград (Вільде, Троянди.., 1961, 52).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 276.