ДИСГАРМО́НІЯ, ї, ж.
1. муз. Порушення гармонії, відсутність співзвучності; немилозвучність. Глузували [в компанії] з невловимого ритму, з незвичної мелодії, з дисгармонії в акордах (Дн. Чайка, Тв., 1960, 48); — Такі, як ви, все шукають «дисгармонії», «порваних струн», «розбитих арф» (Л. Укр., III, 1952, 696).
2. перен. Розлад, порушення відповідності чого-небудь з чимсь. Балабушиха не просила на вечір ні одного батюшки, ні однієї матушки. Вона зачудувалась од такої несподіваної дисгармонії на балу й глянула на Балабуху дуже сердито (Н.-Лев., III, 1956, 246); На помості я помічаю, що.. якась дисгармонія в них [ногах]: одна ступає тихо, а друга стука. Обмацую ноги — ну, так і є, згубив калошу (Коцюб., II, 1955, 240); Реакційна естетика стверджує випадковість як вирішальний фактор художньої творчості. Звідси — фетишизація хаосу, дисгармонії, аритмії, алогічності, пустопорожнього трюкацтва (Літ. Укр., 26.ІІІ 1963, 4).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 283.