ДИТЯ́, я́ти, с. Зменш.-пестл. до дити́на. — Щоб часом якого лиха там з ним не скоїлося. Дитя ж воно ще (Кучер, Чорноморці, 1956, 395); — Спасибі батькові й матері, що своє дитя рано будили і доброму ділу навчили (Кв.-Осн., II, 1956, 72); [Річард:] Ні, не здіймається рука на тебе [статую], дитя моєї розпачі і туги (Л. Укр., III, 1952, 122); О, що за даль ясна, що за цвітінь чудова, Співучий Києве, дитя живих століть! (Рильський, І, 1956, 158); * У порівн. Марія.. стрепенулась. Пригорнулась, Неначе злякане дитя, до Йосипа свого старого (Шевч., II, 1953, 309).
◊ Дитя́ приро́ди — про людину, близьку до природи, без культурних навиків. — Ще перед двома роками був, можна сказати, дикун, дитя природи, а нині в жаднім салоні не повстидається (Фр., III, 1950, 226).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 288.