ДИЧИНА́, и́, ж.
1. Дикі птахи і звірі, на яких полюють і м’ясо яких використовують як їжу. Допоміжним засобом існування було полювання на велику дичину, яку ловили, влаштовуючи облави (Іст. СРСР, І, 1956, 73); Іван Іванович полював на.. барсука, білку та іншу дрібну тайгову дичину (Довж., Зач. Десна, 1957, 74); // М’ясо цих птахів, тварин. Зайців потрошать, промивають, а потім вимочують 3-4 год в холодній воді з оцтом для видалення крові, бо вся дичина надходить не знекровленою (Технол. пригот. їжі, 1957, 49); Повечерявши дичиною, ми ще довго сиділи біля маленького вогнища (Веч. Київ, 19.11 1958, 4).
2. розм. Глухе, запустіле місце; глушина. — Чи не чули ви оркестра нашого князя? — спитала господиня. — Варто послухати! Хоч тут і село, й дичина, але в нас можна почути найкращих італійських і німецьких композиторів (Н.-Лев., І, 1956, 171); // заст., зневажл. Житель цих глухих, запустілих місць. Ця затуркана дичина [наймичка] не така вже нерозумна, як говорив Веремій (Стельмах, Кров людська.., І, 1957, 232).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 292.