ДОВІ́ЮВАТИ, юю, юєш і ДОВІВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ДОВІ́ЯТИ, і́ю, і́єш, док.
1. перех. і без додатка. Закінчувати віяти (у 4 знач.) що-небудь; віяти до кінця, до певного строку, певної межі. Пшениці треба було довіяти, щоб у Щербанівку в заготконтору відвезти (Головко, II, 1957, 136).
2. неперех. Віючи, досягати чого-небудь, якого-небудь місця. Там.. і зірки не сяють, і вітер туди не довіє з рідної сторононьки (Вас., І, 1959, 115).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 336.