ДОЖИВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ДОЖИ́ТИ, иву́, иве́ш, док.
1. неперех., до чого. Досягати певного віку. — Ось мама наша — до старості дожила, а все така ж (Головко, II, 1957, 587); // Жити до якого-небудь строку. Дитина дожила тільки до вечора (Н.-Лев., III, 1956, 108); // до чого, рідко чого. Долікуватися чого-небудь, зазнавати в житті чогось. І дав дожить Господь їй радості на світі (Шевч., II, 1953, 11); Проте й вона дожила до свого щастя, діждалася своєї доби (Мирний, І, 1954, 61); Далеко ся весна ясна за мною, й чимало довелось дожить невдач (У. Кравч., Вибр., 1958, 102); Радісно стає дідові на серці. І він дожив, хоч на старість, до нових, світлих часів (Донч., І, 1956, 83).
2. перех. і неперех. Закінчувати своє життя. І не знаю, Чи я живу, чи доживаю. Чи так по світу волочусь (Шевч., І, 1951, 349); Заспішив я в дивнім неспокої В рідний край, де мати в самоті Дні свої старечі доживала (Криж., Калин, міст, 1940, 7); Дожив віку свого старий Задорожко (Вовчок, І, 1955, 49); [Кряж:] Всіх дочок докупи зберу й доживу віку (Зар., Антеї, 1962, 209);* Образно. За вікном доживав останні дні багата снігами зима (Кучер, Трудна любов, 1960, 385).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 346.