ДОКІ́Р, ко́ру, ч. Висловлене кому-небудь або передане в інший спосіб звинувачення в чомусь, незадоволення чимось і т. ін. Грицьків докір дуже вразив Чіпку (Мирний, II, 1954, 172); В її очах і радість, і докір (Кучер, Чорноморці, 1956, 362); Валя густо почервоніла і з невисловленим докором глянула на Цимбала (Жур., Звич. турботи, 1960, 103).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 352.