ДОСТЕМЕ́ННИЙ, а, е, розм. Справжній, дійсний. Сердешна дитина! Обідране; ледве, ледве Несе ноженята… (Достеменний син Катрусі) (Шевч., І, 1951, 154); Йому захотілося, щоб раптом загомонів цвіркун. Достеменна ознака добра — та нескладна цвіркунова пісня (Рибак, Помилка.., 1956, 248); // Надзвичайно схожий, точнісінько такий, як. — Учора горщик розбило [дитя], сьогодні дивлюся, а воно крізь друшляк попіл просіває. Достеменний дід Гамалія (Тют., Вир, 1960, 24).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 388.